У Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Гжцького, на кафедрі української та іноземних мов імені Якима Яреми відбулось відкриття меморіальної  дошки Хоміцькому Остапу Васильовичу,професору,  завідувачу кафедри іноземних мов університету в 1962-1989 роках.

Ініціювали встановлення дошки учні та колеги професора. Особливо Євген Богів, якого професор Хоміцький навчав німецької мови, а згодом і двох його дітей. 

Під час офіційного відкриття дошки професору О.В.Хоміцькому ректор університету, професор Володимир Стибель зазначив, що професор Остап Хоміцький був непересічною людино. Він уклав три словники : двомовний «Німецько-український зооветеринарний словник», п’ятимовний зооветеринарний тлумачний словник-довідник і українсько- латинський біо-зоветеринарний словник,. Крім того, написав монографію «З царини німецько-українських взаємин» і активно займався лексикографією. «Та вдвічі це приємно, що учні  пам’ятають і вшановують своїх вчителів. Це гарна подія і вже добра  традиція в нашому університеті», - зауважив ректор університету. 

Слово вдячності висловив учень Євген Богів, колеги-професори  Михайло Падура,  Йосип Берко, стариший викладач Мирослав Тимочко.

 

 

Професор Михайло Падура

Слово на відкритті пам’ятної дошки Остапові Хоміцькому,

2 червня 2017 року

ШАНОВНЕ ТОВАРИСТВО!
ДОРОГІ КОЛЕГИ!

Люди по-різному відходять з цього світу: хто у славі, хто з ганьбою. Але найкраще, коли людина залишає після себе добру пам’ять. До таких людей належить наш колишній колега – Остап Васильович Хоміцький. Через 11 років, як він відійшов у кращі світи, до нас знову повертається пам’ять про нього у той дім, де він працював понад половину століття. І це завдяки його учневі – панові Євгену Богіву, який зініціював пам’ятну дошку на честь свого вчителя – Остапа Васильовича Хоміцького.

Тепер кожний, хто прийде на кафедру, зможе або відтворити собі у пам’яті знайомство з Остапом Хоміцьким, або зберегти у своїй пам’яті нову інформацію про ту людину, котра жила і творила колись тут для добра нашого університету.

Ось фотографія Остапа Васильовича. Йому було тоді 50 років, це було у 1969 році, коли я вперше прийшов на працю до тодішнього Зооветеринарного інституту. Гарна, освічена, інтелігентна людина, вимогливий і справедливий керівник.

9 лютого 1919 року у містечку Залізці на Тернопільщині у Василя Хоміцького народився хлопчик, якого назвали Станіславом. З цим іменем він закінчив місцеву школу і гімназію у Тернополі, а потім змінив ім’я Станіслав на Остап і з ним прожив вже ціле життя. Але не тільки змінив собі ім’я, а й допоміг змінити своє ім’я професорові Столярчуку, який у 1956 році приїхав до Львова з Волині з іменем Афанасій. І ось настав час заняття з німецької мови на першому курсі. У практикум, як згодом згадував професор Столярчук,  увійшов симпатичний, ввічливий професор, у вишиваній сорочці, з орлиним носом і почав робити перекличку студентів, а коли дійшов до Столярчука, то Афанасій  почув: Панас Столярчук. Це було як грім з ясного неба, так його ніхто ніколи ще не кликав. Від того часу Афанасій Столярчук назавжди став Панасом і тим дуже гордився. 

Остап Васильович працював у нашому навчальному закладі 53 роки: від 1953 до 2006 року. 

У 1965 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Темою дослідження були німецькі письменники другої половини ХІХ століття в оцінці Івана Франка. Це були німецькі письменники – сучасники Івана Франка. Любов до Івана Франка Остап Васильович проніс через все життя: виступав з лекціями про перше кохання Івана Франка (Ольга Рошкевич), про те, як Франкові не дали посади доцента кафедри української словесності у Львівському університеті, і часто на заняттях з німецької мови розповідав студентам щось цікаве з життя Івана Франка, чого не можна було прочитати в офіційній літературі за радянських часів. Надрукував численні статті з творчості Івана Франка, одну монографію на основі своєї дисертації.

У 1999 році вчена рада університету надала йому почесне звання професора університету. Цим він справді гордився, зрештою, це була справедлива заслужена винагорода за його сумлінну навчальну і наукову працю.

Рівно половину з тих 53 років, коли він працював в університеті,  він завідував кафедрою іноземних мов: від 1962 до 1989, разом 26 і пів року. Кожного дня на працю приходив рівно о 8-й годині і о 15 годині йшов додому, о 12-й годині з’їдав своє яблуко, потім був полуденок. О 4-й годині обідав, відпочивав пів годину і знову починалася щоденна рутинна праця до 9-ї години вечора. Вечеряв завжди о тій самій порі – 18 година. Робочий день тривав, як бачимо, 15 годин: вставав о 6-й, а перед 8-ою у роки незалежності України ще йшов на тиху молитву до церкви св. Трійці. 

Важко мені сьогодні твердити, чи був Остап Васильович від природи таким працьовитим, чи, може, став таким під впливом Івана Франка, який за словами академіка Михайла Возняка був титаном праці, але одне можна твердо сказати: Остап Васильович вирізнявся надзвичайною працьовитістю і плідністю результатів своєї праці. 

Як працівник вищого навчального закладу був зразком, як треба поєднувати у собі три іпостасі науково-педагогічного працівника: був майстерним педагогом, добрим вихователем – довгі роки проводив дуже цікаві екскурсії по Львову, Личаківському цвинтарі і по всій Західній Україні, які тривали іноді два-три дні, а на початку виникнення України як самостійної держави запропонував новий предмет: національне виховання, повторюю – не просто виховання, а саме національне. Потім на його ідеях була розроблена ціла система національного виховання у нашому університеті. І третя іпостась – вчений-германіст. Як германіст, здобув дві вищі освіти: закінчив німецьке відділення Львівського університету Івана Франка і англійське відділення Львівського педагогічного інституту, згодом перенесеного до Дрогобича. Обидва з відзнакою. Як філолог, володів сімома мовами: українською, польською, німецькою, латинською, старогрецькою, російською, англійською. 

Про його велику франківську працьовитість можуть свідчити його три ґрунтовні словники, над якими він працював 20 років (1983–2003): 

Перший – Німецько-український зооветеринарний словник, який вийшов друком ще за життя автора.

Два інші лежать у рукописах: Великий Німецько-російсько-український словник-довідник з латинською і грецькою етимологією об’ємом 5 тисяч 400 сторінок!

І, нарешті, українсько-латинський біо-зоо-ветеринарний словник. Два останні словники ще чекають свого дослідника.

І окремо зазначу, що мав непересічний письменницький дар, про що свідчить його велика книга під назвою: Спогади. Крізь роки і десятиріччя. Тут є надзвичайно теплі спогади про свого вчителя Якима Ярему, про свого колегу Степана Ґжицького, про великих українських діячів – митрополита Андрея Шептицького, під його благословенням Остап Хоміцький прожив своє життя до кінця своїх днів від 1933 року, коли він від імені Тернополя ніс у Львові прапор товариства „Українська молодь – Христові”, далі є спогади про Костя Левицького, Мирона Тарнавського та інших.

 Окремим рядком стоїть горде слово поет. Так він також був поетом, видав 15 збірок поезій. І до цього додам ще таке. Подібно, як Іван Франко писав: Тричі мені являлася любов, таку ж першу любов пережив і Остап Васильович. В обох випадках це була Ольга, в обох випадках це була щира юнацька любов і в обох випадках ця любов була нещасливою. Першим юнацьким  захопленням Остапа Васильовича, його першою чистою і невинною любов’ю були зустрічі з онучкою глави уряду ЗУНР Костя Левицького, якій він присвятив вірш „Du bist mein Alles”, який ми хочемо навести нижче.

Du bist mein Alles (1)  – Ти сказала
Не жартома то, ні, о, ні.
А я, зраділий, та й повірив:
Мов скарб поніс в душі своїй.

„Ти все для мене” ніс крізь бурі,
Знегоди, шторми життєві,
Беріг у серці мов клейноди
Слова сердечні ці Твої.

Табу чарівним вони були
В коханні чистім і святім,
У нашім юнім, стерегли нас
Від демонів, спокус, гріхів.

Нехай Ти навіть жартувала,
Нехай хвилевим був цей звук,
Я все прощу, бо крихту щастя
Навік дістав я з Твоїх рук…

Беззвучним написом на фото
Любов відкрила Ти свою.
Слова палкі „Du bist mein Alles”
Несу я скрізь всю путь мою.

Львів, 15 листопада 1946 року

-------------------------
(1)  Ти для мене усе (нім.)

 

 

 Професор Йосип Берко

ШЛЯХАМИ ДОЛІ ОСТАПА ХОМІЦЬКОГО
Виступ на відкритті пам’ятної дошки

Доля... Лише чотири звуки знадобилося моєму прадавньому пращурові, щоб почергово поєднати їх у голосовий ряд і створити геніально просте, милозвучне і водночас таке глибинно містке слово.

Та доля – примхлива тітка. “Така-то доля тая // Хоч і не шукайте: // Кого схоче – сама найде // У колисці найде”.

У народі говорять: “Хто родився у “сорочці” (у “чіпку”), матиме щасливу долю”. Знаючи Остапа Васильовича Хоміцького 38 років, я так і не знаю, у чому його мати привела на світ Божий. Але з упевненістю кажу, що привела його під щасливою зорею, і доля, щаслива доля, засяяла над його колискою, і в ній сама його вона знайшла. Бо мав він порядних і національно свідомих, чуйних і добрих, наділених відграненим українським генотипом батьків, які сповна передали усі притаманні їм вартості своєму нащадку. А в додаток – ще й вроду, українську чоловічу вроду.

І почалися з цієї колиски шляхи його долі. Через багато-багато років він віршованими рядками свого поетичного таланту опише свої мандрівки по цих життєвих шляхах, складе їх, вірш до вірша, у чималеньку ошатну книжку і назве її дуже влучно і просто – “Шляхами долі”.

А було тих шляхів справді багато: до школи, гімназії, ліцею і знову до школи, але вже вчителем, щоб вести у світ знань інших. І несподівано, проти своєї волі, – шлях виміром у довгі п’ять років, що в будь-яку мить міг стати останнім у житті. Неважко здогадатися, що це був фронтовий шлях солдата Другої світової війни, який розпочався для Остапа Васильовича у 40-му, протоптаний ним з усіма його жахами і трагедіями у країнах європейського континенту і завершений щасливо у 1945-му в далекому азійському Забайкаллі.

І знову шляхи під мирним голубим небом по рідній землі. Шлях до Франкового університету штудіювати німецьку філологію, згодом до учительського інституту, а через три роки до студентства Львівського зооветеринарного інституту, по якому він йшов 53 роки. Щасливо йшов, бо щасливу мав долю. І доля його не кидала. А чому б це їй його кидати? Коли йшли вони обоє у парі. Вона була його оберегом. Бо як не оберігати їй було людину тямущу, перейняту жагою життя, невтомну до творчої праці, інтелігентну у всіх вимірах людської особистості, щедру на добро для людей. Гай-гай! Скільки-то цього свого добра віддав усім нам: рідним і знайомим, колегам по праці, а надто тисячам студентів, з якими щоденно впродовж багатьох років зустрічався на заняттях, навчаючи їх по-німецькому говорити. Якби знав, що в Європу проляжуть таки і наші шляхи, і шлях незалежної України, яка обов’язково відбудеться, у що твердо вірив. І цю віру постійно підтримував у всіх тих, з ким спілкувався. А декого у неї змушений був і навертати.

І я, що говорю ці слова, належу теж до тих, з ким поділився він щедрістю своєї душі і любові до ближнього. Щаслива доля звела нас у далекому вже тепер 68-му на засіданні Ради студентського клубу інституту. З його “легкої руки” мене було призначено головою цієї ради, що на довгі роки визначило мою долю у моїй професійній роботі та громадському житті у нашому закладі. Це були роки спільної праці над розвоєм студентської художньої самодіяльності як чи не єдиного у ті часи напівлегального чинника підтримання у студентства через українську пісню і український танець українського духу. А ще були спільні з ним поїздки зі студентськими концертами у Латвію, Білорусію, Росію, на схід України. Там усюди виконавським талантом наших студентів пропагувалася наша культура, наша пісня та й взагалі наша незнищенність як народу.

Частими були наші зустрічі і пізніше. Приємними і корисними вони були. Бо під час цих зустрічей і спілкування з Остапам Васильовичем, цією завжди елегантною, інтелігентною, усміхненою, доброзичливою, високоосвіченою і талановитою людиною, незримо для тебе передавалися і сприймалися тобою невидимі корпускули всіх чеснот і вартостей, якими так багате було його єство. І ти ставав вже трохи іншим, як до того, трішечки таким, як він.

Доля справді була щасливою до Остапа Васильовича як носія людських чеснот, світла знань і розуму, національної свідомості і національної гордості, як оберіг нашої культури і духовності. 

Хай у нашій пам’яті він і далі залишається таким!

 

Львів, 2 червня 2017 року

load page 0.067622 second, load CPU 0.25