30 вересня студенти, викладачі та працівники нашого університету у духовному супроводі капелана отця Віталія Карамана звершили молитовну паломницьку подорож до Свято-Успенської Унівської Лаври та до старовинної церкви в Глинянах, де зберігається чудотворне розп’яття Спасителя.

Паломництво, або проща — мандрування віруючих людей до святих місць (наприклад, у християн — до Єрусалиму, у мусульман — до Мекки й Медини тощо).Термін «паломництво», «паломник» як вважають філологи, походить від слова «пальма» (від лат. palma) — «пальма», «пальмова гілка» — гілки цього дерева привозили перші християни-паломники, які побували на Святій Землі під час свята «Вхід Господній в Єрусалим», адже під час тріумфального входу Ісуса Христа в Єрусалим віруючі усипали Його шлях гілками пальми. Згодом слово паломник, паломництво стали застосовувати до всякої подорожі святими місцями. Як і святими місцями почали вважати не тільки ті, що були пов’язані з земним життям Ісуса Христа. Під час VІІ Вселенського собору у VІІІ ст., який відомий під назвою Нікейського, святі отці визнали святі місця, як і святі ікони, гідними поклоніння і вшанування. Богословська ідея цієї традиції полягає в тому, що вшановуючи святе місце, ікону, мощі святого, ми поклоняємося Першообразу – самому Христу. Тому й паломництво, куди б ми його не здійснили – на Святу Землю чи до монастиря зі святою чудотворною іконою, виражає найголовнішу суть цієї подорожі – вшанування Божого Сина як Царя і Бога в усьому, в чому Він Себе об’явив і прославив. Давнє українське слово проща, синонім до слова паломництво, пов’язане зі словом прощати. Наші предки справедливо вбачали в паломництві особливу молитовну практику, пов’язану з покаянням та покутою. В Україні є величезна кількість релігійних споруд, які вирізняються історико-культурною, сакрально-мистецькою привабливістю, але щонайголовніше Святістю місця, яке своєю особливою атмосферою Божої присутності ніби допомагає нам у єднанні з Богом.
Дорогою на Золочів, всього за 6 км від Перемишлян, у міжгір’ї мальовничого хребта Гологори, де із трьох боків розкинувся густий ліс, а з четвертого розлився став, сама природа створила унікальне місце, де людина мимоволі забуває світську марноту і віднаходить спокій душі.
Свято-Успенська Унівська Лавра – єдиний монастир УГКЦ в Україні, що має статус лаври, найбільшого, найзначущішого монастиря. Це святиня з тривалою і давньою історією, що багато в чому відображає історію самої Української Церкви, з її періодами руйнувань та переслідувань, розквіту й відродження. Однак уже з часу першої згадки про цю монашу обитель, що припадає на ХІV ст., її називають духовною твердинею, оплотом Церкви. Свято-Успенська Унівська Лавра являла собою твердиню не тільки в переносному сенсі. Вона будувалася як справжня середньовічна фортеця – з непробивними мурами, бійницями та оборонними вежами, оточена земляними валами й ровом. Міцний мурований чотирикутник надійно захищав збудовану всередині церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що й сама мала вигляд неприступної вежі. Щоправда, сьогодні, як, зрештою, і в усі часи її найважливішою зброєю була ревна молитва монахів, які чинили свій християнський подвиг у стінах цієї святині.
Кам’яні монастирські споруди, що їх ми можемо побачити сьогодні, були збудовані після останнього зруйнування святині татарами в ХVІ ст. Її відбудова пов’язана з іменем галицького шляхтича Олександра Ванька Лагодовського. За давньою легендою, недужий на важку хворобу ніг шляхтич побачив у сні Божу Матір, яка сповіщала йому, що він зцілиться, обмивши ноги в чудодійному джерелі. У пошуках джерела чоловік натрапив на згарище монастиря, розташованого неподалік від нього. Кинувшись до попелища він із подивом побачив дивне сяйво, яке випромінював образ Божої Матері з Дитятком Ісусом, що явився над згарищем. Зцілений водою з джерела та молитвою перед явленою йому іконою, на знак вдячності Пресвятій Богородиці Лагодовський збудував тут новий монастир, який зберігся до наших днів. У пам’ять про відбудовника князя Лагодовського, що був похований на території обителі, в Унівський Лаврі зберігається сьогодні копія надгробку з його могили (оригінал в 1950 році, коли святиню руйнували більшовики, був перевезений до музею «Олеський замок») – прекрасна ренесансова скульптура вояка в лицарських обладунках, що спочиває на ложі.
Розквіт монастиря пов’язаний із діяльністю роду Шептицьких. За час ігуменства єпископа Варлаама та митрополита Атанасія Шептицьких святиню розбудували й прикрасили. Тут діяла відома в цілій східній Європі василіянська друкарня. Проте по-справжньому відродив монастир ще один нащадок роду Шептицьких – митрополит Андрей Шептицький. На початку ХХ ст., прагнучи відродити в лоні УГКЦ східну традицію монашого життя, він надав монастирю статус лаври і віддав його у володіння монахам Студійського уставу – чернечому згромадженню, яке у своєму житті дотримується уставу Теодора Студита, що його з Константинополя та Афону привезли на київські землі та прищепили тут преподобні отці Києво-Печерські Антоній та Теодосій.

При митрополиті Шептицькому в Унівському монастирі була заснована іконописна майстерня, майстри якої розписали інтер’єр храму унікальними фресками, відродилася друкарня, працював сиротинець. 30 років духовним наставником монастиря був новомученик нашої Церкви – блаженний Климентій Шептицький, брат митрополита Андрея. Період радянського переслідування виявився найстрашнішим для лаври. Монастир перетворили на концентраційний табір для репресованих монахів, а відтак на психлікарню. Унікальні фрески замалювали олійною фарбою. Образи, іконостас та монастирську бібліотеку спалили… І лише в 1980-х роках лавру повернули монахам.
Душею і серцем унівської святині є чудотворний образ Унівської Божої Матері. Явлений на згарищі спаплюженого татарами монастиря, з того часу він зберігався у збудованій на цьому місці церкві Успіння Пресвятої Богородиці – за престолом, просто над чудотворним джерелом, що витікав у цьому місці з-під землі. У ХVІІІ ст. через численні зцілення, вимолені перед цією іконою, образ Богородиці Унівської коронував архимандрит Атанасій Шептицький.
У 2008 році у Лаврі освячено дерев’яний храм блаженних Климентія і Леонтія, в якому ми мали змогу відслужити Божественну літургію за здоров’я наших рідних, за Захисників і Захисниць України, за Україну. Після молитви і спільної трапези для нашої спільноти провели цікаву ознайомчу екскурсію монастирем, а опісля ми відвідали Чернечу гору де розташований монаший цвинтар – місце, наділене особливою благодаттю через тривалу молитву, яка не стихала тут від віків. А також мали змогу молитися у каплиці де зберігається копія Туринської плащаниці та хрест з часточкою Животворящого Хреста Господнього.
Наступна святиня у якій ми молились в часі прощі, стала церква Успіння Пресвятої Богородиці у місті Глиняни. Глиняни – дуже давнє, історичне містечко, якому сотні років. У свій час місто стояло на важливому торгово-економічному та військово-стратегічному шляхах, що сприяло його розквіту. У різні часи у Глинянах зупинялися польські королі, литовські князі та українські гетьмани.
Перші поселення на території сучасних Глинян датуються ще періодом Верхнього Палеоліту (20000 рр. тому). Свідченням цього є знайдені під час розкопок у 1922-1924 рр. кремінні знаряддя праці: різці, скребачки, рештки кісток мамонта (зуби, ребра і т.д.), що доводить існування стоянок первісних мисливців. Тут же, як стверджують археологи, знаходяться недосліджені досі поховання трипільської культури. Відомі також знахідки, які вказують на існування в цьому місці великого поселення за часів Київської Русі та Руського Королівства (XII-XIII ст.). Згадки про містечко є і з часів панування князя Галицького Ярослава Осмомисла (1150-1180) та Данила Галицького. Знищені, спалені татарами Глиняни в 1260-1270 роках відбудовує князь Лев Данилович. Непрямою вказівкою на синхронне існування Глинян разом зі Львовом є назва одного із головних шляхів, що проходив через Львів – Глинянський гостинець.

Місто пережило всі віхи історії Галичини і сьогодні має не тільки багату історію, але, через Божу дію, і глибоко-духовне значення. Дерев’яна церква Успення Пресвятої Богородиці в Глинянах — цінна пам’ятка сакрального будівництва. Перша згадка про храм сягає ще часів Галицько-Волинського князівства 1397 р. Правдоподібно, що йдеться саме про церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Перша документальна згадка про церкву Успіння датується 1562 р., а та будівля церкви, яка є сьогодні, постала в 1749 році. Під час її будівництва можливо використовувалися придатні до вжитку матеріали з якоїсь старшої розібраної церкви. Існує передання, що сам Богдан Хмельницький, який перед штурмом Львова 1648 р. побував зі своїм військом у Глинянах, подарував церкві Успіння Пресвятої Богородиці ікону Розп’яття Ісуса Христа. Церква, яка збереглася донині, пережила не одну реконструкцію та перебудову, однак; незважаючи на усі лихоліття і природні катаклізми, ніколи не була знищеною. Так 1886 р. у Глинянах була велика пожежа, всі будівлі обабіч храму згоріли, дерев’яна ж церква залишилася неушкодженою. За переказами людей, над храмом бачили постать Богородиці, яка тримала над церквою широко розведені руки аж до часу, коли полум’я зникло. У 30-х рр. минулого століття храм перебував у незадовільному стані. Було вирішено, що у ньому не можна проводити Богослужінь. Церква мала бути розібрана. На Святвечір 1936 року сільські діти, що бавилися неподалік покинутого храму, помітили дивне світло в його вікнах. Думаючи, що церкву зсередини охопила пожежа, вони кинулися кликати дорослих. Селяни поспішили на порятунок. Коли ж відкрили двері і увійшли всередину, перед очима неземним світлом сяяв образ Розп’яття Ісуса Христа – запрестольна ікона, що доти непомітною висіла у заснованому павутинням вівтарі, потьмяніла від пороху та кіптяви свічок. Чудо сяяння ікони справило величезне враження на людей. Входячи до церкви, вони падали на коліна, молились і плакали, огорнуті незбагненним почуттям вдячності і благоговіння. Ікона сяяла вдень і вночі аж до свята Водохреща (Йордану). Коли ж сяйво зникло, стало помітно, що образ чудесним способом оновився – на ньому сяяла позолота, фарби, зокрема червона кров на руках і ногах Розіп’ятого Господа, були яскравими і свіжими, наче ікона щойно тепер вийшла з-під руки майстра-іконописця. Місцевий священик відразу сповістив про чудо Митрополитові Андрею Шептицькому. Кілька комісій обстежували образ, поки не був зроблений остаточний висновок: «Людська рука тут не робила нічого, це чудо Боже». Незабаром вістка про чудотворний глинянський образ дійшла до Риму, і в році 1938 Папа Римський Пій ХІ коронував Розп’яття та надав церкві Успіння Пресвятої Богородиці право 12-х відпустів на рік, зокрема у свята Вознесіння Господнього, Різдва Івана Хрестителя, Успіння Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста та ін.
У період підпілля УГКЦ та панування в Україні радянської влади церкву перетворили на музей килимарства (Глиняни здавен славляться виготовленням глинянських килимів). Чудотворний образ спочатку хотіли знищити, та людину, яка наблизилась до ікони, щоб зняти її зі стіни і розбити, із неймовірною силою відкинуло назад. Так образ залишився неушкодженим до наших днів. Чудесне відновлення ікони підтверджене не лише церковною владою, а й безліччю чудодійних оздоровлень, що відбувалися як у довоєнний період, так і починаючи з 90-х рр. минулого століття, коли відродилася молитва у храмі.
Церква у Глинянах – чи не єдина у світі, де у вівтар, що є святая святих храму, дозволено заходити жінкам. Такий дозвіл надав вірянам ще Митрополит Андрей Шептицький, щоб усі, хто цього прагне, мали змогу наблизитись до чудотворної ікони і торкнутися її.

Дякуємо усім хто долучився до спільної молитви за наших воїнів, за Україну. Нехай наша молитовна проща пришвидшить перемогу України над злом землі!

Тетяна Купчак, керівничка відділу соціально-культурного розвитку університету