14 січня 2019 року камерний склад Народної хорової капели "Ватра" Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Ґжицького колядував і щедрував для учасників апаратної наради ЛОДА. Голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка подякував колядникам за щирі привітання і побажав усім добра, радості та віри.

Сучасна епоха повернула одному з найспівучіших народів світу його справжню історію та древню культуру. І ми знову повертаємося до своїх безцінних скарбів, дарованих нашими предками, - народної пісні та духовного піснеспіву, в яких втілено всю драматичну історію нашого народу. Потреба збереження чистоти прадавніх шарів українського вокально-хорового співу та пошуки нових форм і стилів вокально-хорового виконавства вписуються нині в загальнолюдські завдання, пов’язані з відродженням культури, зокрема духовної культури. Національна особливість духовної культури українського народу найповніше виявилась у фольклорі (від англ. folklore — народна мудрість, знання).
В українській культурі поруч з терміном «фольклор» існує термін «народна творчість», яким окреслюється вся творча діяльність народу: поезія, музика, театр, танець, архітектура, художнє і декоративно-прикладне мистецтво — все, що несе відбиток побуту, а також є втіленням поглядів, ідеалів та прагнень людей. Важливу роль у творчій діяльності наших пращурів відігравала календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність: колядки, щедрівки, веснянки, русальні та купальські, обжинкові й весільні пісні та похоронні голосіння.

Колядки та щедрівки - це величальні пісні українських хліборобів зимового циклу, що збереглись від найдавніших часів в скарбниці української народної творчості. Величальні пісні з’явилися ще у язичницькі часи і пов’язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна. Його святкували 25 грудня.
У фольклористиці є різні думки щодо походження терміну "коляда". Багато дослідників схильні вважати, що воно походить від латинського слова Calenda, що означає свято нового року. Зокрема, Ф. Колесса пояснює його походження від назви нового року у римлян — Calendaejanuaria. Ця чужа назва, що сплеласяі з старослов'янським празником зимового повороту сонця і пізніше перейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні впливи грецької та римської культур в ІV-ІХ ст., коли українська колонізація досягла берегів Чорного моря і Дунаю, де безпосередньо зустрілася з греко-римським світом. Відомий історик M. Грушевський звертає увагу на зв´язок української назви із новогрецьким «колянта», болгарським «коленде» або «коляда», що вживались на означення вечора перед Різдвом на Балканах. Письменниця, дослідниця українських колядок Олена Пчілка висловлює припущення, що слово "колядка", слов’янського походження.
Важко встановити час виникнення колядок та щедрівок, але й до наших днів збереглися традиції цих найдавніших часів. Природа в них змальована в оригінальній єдності з людиною і виступає життєрадісною, світлою і щедрою. Особливо яскраво вона представлена в обрядових діях, що супроводжували це свято. Невід’ємним атрибутом у них є зерно та хліб. Так, на Святвечір вносили в хату сіно, солому, снопи (пшениці або жита), готували дванадцять страв, серед яких обрядове значення мала кутя.Ця традиція збереглася й до сьогодні. Як тільки на небі сходила зоря — розпочинається Свята Вечеря, а діти збираються гуртом і йдуть вітати усіх колядками з народженням Христа. Колядники заходили в двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі.

Обхід навколо хати з плугом і козою, яка часто мала вуха з колосків, «засівання» (на Чернігівщині), чи «посипання» (в Галичині і на Волині) на Новий рік, обв’язування дерев у різдвяний вечір або на Різдво (в Галичині і на Волині), обтанцьовування бджіл (на Гуцульщині) – навдивовижу багаті звичаї нашого народу.
З прийняттям християнства Церква на місце народних колядок запровадила релігійні. В ХV ст. з’явилися друковані збірники церковних колядок – «Богогласники», які Церква поширювала у народі. Авторами цих колядок, на думку І. Франка, були переважно звичайні братчики та монастирські, світські і духовні послушники та дяки. Вони внесли в церковні коляди дещо з соціального елементу, що задовольняло народ, деякі з цих колядок швидко поширювалися, їх співали в народі, про що згадує Т. Шевченко в драмі «Назар Стодоля», де козаки під вікном сотника співали коляду із «Богогласника». Також і дяківські школи поширювали церковні коляди.
У всіх церковних колядках містерія Вифлеємської ночі, народження Ісуса Христа від Пречистої Діви є найважливішою подією. Із цією подією в колядах пов’язується визволення людства від первородного гріха та постання нової ери в житті людини. В коляді, яка є найдавнішою сучасною колядою, відомою ще з 1780 року «Бог предвічний» співається:
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь
І утішив вся...

Не в усіх місцевостях України починають колядувати одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий вечір; на Слобожанщині (колишній Гетьманщині) та на Гуцульщині - у перший день Різдва Христового, після того, як у церкві закінчиться богослужіння; на Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят уранці. Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а на Галичині інколи колядують і ґазди, але по всій Україні першими йдуть колядувати діти.
Колись колядники колядували в хаті перед образами, а сьогодні – де вдасться, навіть на порозі, аби дозволили колядувати. А щоб дозволили, вся ватага стоїть під вікном, гукає: «Пане господарю, благословіть Христа славити!». А нині запитують: «Чи можна колядувати?». І коли згоду отримано – по всій хаті лунає дзвінка коляда. Ще з давніх-давен люди дарували колядникам ласощі: пампушки, горішки.
За традицією колядки вшановували всіх членів родини – господаря, господиню, їхніх дітей, хлопця, дівчину. Спів поєднувався з відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами, де були «отаман», або «береза», «звіздар» та «міхоноша». Найкраще зберігся обряд колядування в Західній Україні, на Закарпатті, а також на Поліссі й Волині. Разом із співанням колядок часто відбувалися народні вертепні вистави.
Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки. Основною подією Щедрого вечора та Нового року в Україні було щедрування, яке супроводжувалося обов’язковим обходом хат із побажанням людям щастя, здоров`я і добробуту на той Новий рік, щоб жилося краще, як торік.

Увечері дівчатка поодинцічи гуртом обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати. Це була окрема передноворічна дія,в якій брали участь лише дівчата. Посіваючи зерном,після виконання щедрівки,завжди примовляють: «На щастя,на здоров’я! Роди Боже, жито, пшеницю й усяку пашницю! А нам-паляницю!». В Західній Україні також щедрували парубки (водили «Маланку»).В день Нового Року з самого ранку в селах і містах України діти, переважно хлопці, йшли поздоровляти господарів, засіваючи зерном і віншуючи:
На щастя, на здоров’я,
На той Новий Рік,
Щоб Вам родило краще, як торік,
Коноплі – по стелю,
А льон – по коліна,
Щоби Вас, хрещених, голова не боліла.

Серед найдавніших різдвяних містерій, що збереглися до наших днів, є обряд "водіння кози". Він відбувається на у різних регіонах України в часі від Різдва до Водохреща, у Свято Маланки (Щедрий вечір) та Василя (Старий Новий рік), 13-14 січня. Коза є символом добробуту та родючості, життєдайної сили. Проте первісно образ цієї тварини, очевидно, був пов’язаний з культом померлих предків. Водячи Козу на Різдво ( в деяких місцевостях під час щедрування) від господи до господи, наші предки намагалися не тільки заворожити врожай на майбутній рік, а й, прикликавши силу померлих родичів, відродити (разом з народженням нового року) добру енергію для цілого роду.
Із Богоявленням, хрещенням Ісуса Христа в річці Йордан, пов’язані щедрівки. В усіх церковних колядах і щедрівках, крім славлення Дитини Ісуса Христа, Марії і Йосифа, оспівуються події, найтісніше пов’язані з містерією Різдва Христового.

 

Традиційні різдвяно-новорічні обряди, колядки та щедрівки - це справжня скарбниця нашого народу, яку потрібно глибоко пізнавати і розвивати. Наш святий обов`язок перед предками передати ці скарби наступному поколінню.
Тетяна Купчак, керівник ВСКРУ