Моє ім’я Андрій, названий на честь свого батька. Я ветеринар, принаймні стараюсь ним бути, студент 6 курсу. Паралельно з навчанням на 4 курсі почав працювати у ветеринарній клініці. За весь час навчання та роботи я встиг закохатись у лікарську справу, зокрема у хірургію.
Я розкажу вам історію, яка комусь може здатися банальною, але сподіваюся в нашому світі є небайдужі люди, яких зацікавить те, що пишу. Це історія моєї собаки. Її звати Амбіція, для друзів Амбі скорочено. Як вона опинилася у мене?

Її знайшли на узбіччі дороги та принесли в клініку на огляд дві жінки – бабуся-пенсіонер та жінка років тридцяти. Під час огляду було встановлено проблеми з кінцівками в ділянці тазу. Ну й звісно вуличне життя позначилося на загальному та ментальному стані. Жінка-пенсіонер фінансово й фізично не могла забезпечити догляд собаці. Інша жінка – мати трьох дітей, наймолодшій із яких було декілька місяців, та власниця своєї собаки, зрозуміло карантин знайденому собаці забезпечити не зможе. Волонтери відмовились її забрати, пояснюючи це наявністю великої кількості роботи та тварин. Перетримки відмовили.
Долаючи сумніви, я вирішив дати їй шанс, чи, можливо, я просто втомився бути сам. Я забрав її. У першу чергу я поїхав до свого давнього наставника Миколи Рязанцева та виконав РТГ-діагностику, яка ж патологія у тварини. З’ясувалося, досить рідкісна, – 2 латеральні вивихи колінної чашечки та ротації гомілок. Потрібне лікування – оперативне втручання. Також у собаки були відкриті зони росту, що свідчить про те, що це цуценя, орієнтовний вік якого 5–6 місяців, але вже з постійними зубами. Шлунок повний їжі вулиці, звісно – це ціла купа кісток.

Вдома я облаштував їй місце і ці голодні очі заснули. Наступного дня я відібрав кров, щоб дізнатися про стан внутрішніх органів, та підключив тварину на інфузію. На початках я спав з Амбі на підлозі, щоб вона звикла до мене. Ходила вона дуже погано, була виснажена. Я попросив дозволу в головного лікаря та теперішнього вчителя – Олександра Красовського – брати її зі собою на роботу, щоб мати змогу лікувати та приглядати за нею. Вакцинував від сказу, відгодував та навчив чистити зуби, і звичайно давати лапу.
Дивлячись тоді на неї, я почав краще розуміти любов людей до тварин, а те, наскільки улюбленці чекають своїх господарів вдома, до речі, – непогана мотивація. Беземоційність згасає, коли маєш, для кого жити.
Перед операцією я виконав анестезію моїй Амбі та зробив КТ. Тепер я знаю, що їй потрібне протезування суглобів та 2 клиноподібні остеотомії. Готуюсь до цього, я зможу це зробити сам, мені не потрібне життя, в якому я не маю змоги допомогти. Я обов’язково вкладу в лезо свого скальпеля життя.

Минуло ще трохи часу, Амбі більше звикла до мене та подружилася з моїм другом – котом Джамбо. Він навчив її стрибати, і вона тепер застрибує до мене в ліжко. Я беру її зі собою всюди: чи це до Києва на конференції, чи на роботу, будь-куди… Злякані очі Амбі, змінили свій погляд на такий ласкавий та добрий, як прилив хвилі зранку на березі моря.
Мені пощастило з колегами на роботі, які люблять мою Амбі. Дмитро Морозенко і Катерина Глєбова завжди підкажуть чи допоможуть з нею.

Чому я вибрав це ім’я? Інколи я забуваю про людське і керуюсь лиш власними бажанням і амбіціями, як той голодний дикий звір, тільки я не про їжу. Вона моя найдорожча Амбіція, її історія – це історія про боротьбу за життя, його якість, незалежно від того, уроджена в неї вада чи це наслідок травми від рук людини. Знаю одне – до нашої зустрічі життя майже не радувало. Проте я завжди був переконаний, що не куплю тварину, а дам комусь можливість відчути турботу і любов. Мені важко, але я не шкодую про прийняте рішення. Я обов’язково впораюсь із усіма труднощами, адже це частина життя, яке розділяю на випадки. Амбі буде бігати як ніколи, через певний час. Собака в домі – це безліч згризених повідків чи шлейок, немало збитків, незручностей, додаткових клопотів, проте це ніщо порівняно з лагідним і вдячним поглядом Амбі. Я радий, що вона є. Допоможіть і ви комусь. Дайте шанс котикові чи песикові стати вашим улюбленцем.

Чекаю на вершині Олімпа!

Допис підготував Андрій КІРЧЕЙ, здобувач 6 курсу факультету ветеринарної медицини