- Деталі
-
Опубліковано: 16 березня 2023
-
Перегляди: 755
Відомий латинський вислів: музи мовчать, коли гримлять гармати – українці повністю заперечили під час повномасштабної загарбницької війни Росії проти України, двадцять третьої за підрахунками деяких істориків. У столичному метро, бомбосховищах та укриттях обласних центрів, напівтемних підвалах містечок і сіл, затамовуючи іноді навіть дитячий плач, пробивалися українське слово і пісня – символи нескореного національного духу. Співали і декламували імениті артисти і маловідомі молоді вокалісти, статечні музиканти і навіть діти. Відбувалося все це часто всупереч закону страху, що вимагає тиші.
Серед велетнів світової культури, поруч з іменами національних геніїв – Адама Міцкевича, Роберта Бернса, Джорджа Байрона, Віктора Гюго, Рабіндраната Тагора, Шандора Петефі, Іллі Чавчавадзе, Яна Коллара, Івана Вазова – особливе місце належить Тарасові Шевченку – поетові, художнику, граверові, драматургові, прозаїку, неповторному виконавцеві народних пісень, основоположнику української літературної мови. Зла доля в особі російської імперії опустила його на саме дно підневільного життя, звідки, здавалося, нема вороття, але він пробився крізь товщу деспотії, як квітка крізь асфальт, і став як рівний у коло вільних народів.
Тому ні серійна загарбницька російська війна, ні народне горе, привнесене агресором на нашу землю, не повинні відсунути на задвірки суспільного буття ім’я Тараса Шевченка.
Детальніше: Неопалиме Шевченкове слово