Вікентій Антонович Сковронський народився 15 лютого 1899 р. у місті Богородчани Станіславського воєводства (нині Івано-Франківська область) у сім’ї дрібного ремісника-шевця. Тут закінчив трирічну народну школу і вступив до гімназії № 2 у місті Станіславові, яку з відзнакою закінчив у 1917 р., отримавши право навчання в університеті. В. Сковронський вступив на медичний факультет Львівського університету. Навчаючись в університеті, Вікентій Сковронський одночасно працював асистентом кафедри біохімії та патологічної фізіології Львівської академії ветеринарної медицини, куди його запросив відомий учений, дійсний член Французької та Польської академій наук, професор Вацлав Морачевський. Закінчивши медичний факультет у 1924 р., працював на кафедрі терапії внутрішніх захворювань і фармакології Львівської академії ветеринарної медицини.

За період із 1924 по 1928 роки він, будучи асистентом кафедри, одночасно освоїв навчальну програму й отримав диплом лікаря ветеринарної медицини. У 1930 р. був призначений завідувачем кафедри фармакології та токсикології Академії ветеринарної медицини, обов’язки якого виконував впродовж 41 року.
Вікентій Сковронський активно проводив навчальну, науково-дослідну та громадську роботи. Інформація щодо наукової діяльності професора Вікентія Сковронського доступна та відома, проте багато запитань залишалися відкритими та потребували історичних досліджень, зокрема: якою людиною, науковцем та педагогом потрібно було бути, щоб за різних державних політичних устроїв, не будучи політично активним, залишатися керівником кафедри? Що спонукало професора Сковронського залишитись у Львові, коли майже весь професорсько-викладацький колектив виїхав до Вроцлава? Ким були для Вікентія Сковронського професори Вацлав Морачевський та Степан Ґжицький?
Отримавши два дипломи про вищу освіту: гуманного лікаря та лікаря ветеринарної медицини – Вікентій Сковронський, без вагань працює за фахом лікаря ветеринарної медицини. Праця під керівництвом професорів Вацлава Морачевського, Зиґмунда Марковскієго дала можливість зростати не лише науково, але і духовно. Однорічне творче відрядження до Австрії та Німеччини стало добрим підґрунтям для вивчення нових наукових методів досліджень із біологічних наук. Повернувшись у 1930 p. з відрядження, В. Сковронський захистив науковий трактат “Про сучасний стан біологічної науки” у формі дисертації, здобувши вчене звання приват-доцента. У 1932 році під керівництво Вікентія Сковронського передано аптеку. Це була маленька кімната, яку впродовж року професор Сковронський розширив, створивши рецептурний відділ та фармацевтичну кімнату з обладнанням. У 1935 р. було організовано приміщення для занять з фармації. При аптеці Вікентій Сковронський відкрив читальню для працівників, в якій були видання польською, німецькою, французькою, англійською та слов’янськими мовами (всього 91 книга).
Незважаючи, на всі військові перипетії, неодноразову зміну кордонів – залишався незмінним працівником навчального закладу та докладав багато зусиль та енергії для повоєнної відбудови інституту й відновлення навчального процесу. За що у 1949 р. за навчальну, науково-дослідну та громадську роботу професор Вікентій Сковронський отримав подяку разом із професорами Вацлавом Морачевським та Степаном Ґжицьким.
Загалом опублікував понад 60 праць зі загальної та спеціальної фармакології, токсикології. Кожна з книжок по-своєму особлива й відображає характер автора. У передмові до підручника “Фармакологія” Вікентій Сковронський написав такі слова: “Хотів би у цій передмові, яка не була запланована, але стала необхідною для заповнення пустої сторінки у кількох словах написати про ідею створення цього підручника. Науковий підручник, зазвичай, пишеться у зрілому віці, коли маєш досвід у педагогічній роботі, отримав вагомі наукові досягнення за ціле життя. Це не про мене: ні досвіду, ні досягнень. Проте, я постановив, будь що буде, берусь за цю невдячну працю, спровоковану студентами. …Віддаючи цей підручник у руки студентської молоді, думаю, що ним можуть скористатися лікарі ветеринарної медицини. …Знаю, що цей підручник, як творіння рук людини, не позбавлений неточностей, помилок. З цього приводу прийму навіть найсуворішу критику…”. Ці слова автора наштовхують на думку, що підручник писала непересічна особа, котра добре оцінює свої знання та одночасно визнає, що всього знати неможливо і що найголовніше – відкрита до критики. Наступним після підручника “Фармакологія” стало видання “Лікарсько-ветеринарна рецептура та рецептурник” (1932). Як, з любов’ю, зазначив Вікентій Сковронський: “…ця книжечка (książeczka) є доповненням до «Фармакології»”. Професор Сковронський наповнив цей посібник рецептами найбільш затребуваних ліків, провів розрахунки цін, думаючи, як би максимально здешевити ліки, але одночасно не втратити в ефективності лікування. Роблячи науку, він думав про матеріальні можливості людей. А от “Фармація” (1931) такої передмови, на жаль, немає.
За час роботи у Львівському державному ветеринарному інституті проявив себе високоерудованим фахівцем та прекрасним педагогом. Про що вказують відзиви колег по роботі та інформація з характеристик, що видавалися за місцем вимоги керівництвом навчального закладу. Зокрема, директор Львівського ветеринарного інституту професор Роман Чеботарьов писав: “Професор Сковронський бере активну участь у науковому та суспільному житті інституту, одним з перших включився у роботи з відновлення вузу. Користується заслуженим авторитетом серед наукових працівників та студентів. За час роботи в інституті отримав 3 подяки. За добру організацію навчального процесу, велику наукову роботу, активну участь у суспільному житті інституту гідний представлення до державної нагороди”.
За активну наукову, навчальну і громадську роботу професор Сковронський був нагороджений медалями, почесними відзнаками, про що жодного разу не згадував в офіційних документах. Одним із яскравих прикладів нелюбові до різного роду відзнак та нагород є наступний факт: 16 травня 1956 р. дирекція Львівського зооветеринарного інституту скеровує справу професора Вікентія Сковронського до Президії Всесоюзної сільськогосподарської академії імені В. Леніна і просить про включення його в списки для балотування в член-кореспонденти ВАСГНІЛ. Проте Вікентій Сковронський на засіданні Вченої ради попросив не просувати цю справу далі, оскільки такі звання мають присвоюватися лише посмертно за значні заслуги у науці, яких у нього немає.
Ім’я професора Вікентія Сковронського внесено до Книги Пошани Львівського зооветеринарного інституту.
Помер Вікентій Сковронський 18 грудня 1972 року. Похований на Личаківському цвинтарі м. Львова.
Жодна з характеристик на професора Вікентія Сковронського, а їх багато, не відображає емоційної складової, яка є невід’ємною частиною кожної людини. Залишаючись разом із Вацлавом Морачевським та Степаном Ґжицьким у Львові, Вікентій Сковронський добре усвідомлював, що може чекати його родину. Що стало визначальним у цьому виборі, невідомо: страх невідомого – очевидно, ні; усвідомлена відповідальність за своє життя та життя своєї родини, моральний обов’язок перед Alma Mater, вчителем Вацлавом Морачевським та колегою Степаном Ґжицьким? Важко сказати. Та, коли у 1941 році до помешкання Вікентія Сковронського (вул. Стрийська, 42) вселився німецький офіцер, через місяць родину Сковронських викинули на вулицю. Професор відвіз свою сім’ю у Богородчани до батьків, а сам повернувся до Львова. Повернувся, щоб продовжувати працювати в академії, жив у маленькій кімнатці на кафедрі фармакології. В часі бомбардування Львова професор не витрачав марно часу в бомбосховищі – вчив англійську мову. Невдовзі отримав зруйновану унаслідок бомбардування квартиру на вул. Левицького. Як виявилося пізніше, це квартира, де жила родина виселених євреїв Діаматій. І коли у 1944 р. пані Діаматій повернулася з армією Андерса до Львова, то отримала від Сковронського родинні речі (книги та фотографії), які вдалося зберегти. Що керувало вчинками Вікентія Сковронського? Виховання, внутрішні переконання, самоповага, обовʼязок, відповідальність, повага до цінностей інших людей? Чому не став своїм серед чужих, чому залишився чужим серед своїх? Очевидно, тому, що обов’язок перед Alma Мater був у пріоритеті серед усіх інших, а життєвим девізом були: скромність і порядок, розуміння людей та повага до них.

Алла Винярська, доцент
Дмитро Гуфрій, професор
Василь Гунчак, професор