В Україні з особливим пієтетом ставляться до ювілеїв діячів культури. Оскільки Леся Українка, разом із Тарасом Шевченком та Іваном Франком, входить до “канонічної” трійці українських культурних постатей-символів, тим більше — жінка, тим паче — представниця української еліти, її цьогорічне 150-ліття не могло залишитися непоміченим.

 

Це ж стало поштовхом для роздумів студентів та викладачів, спонукало їх до творчості, якій, звичайно, не дорівнятися до Лесиних височин, однак справжні провідники не ведуть за руку, а освітлюють шлях, надихають, за висловом поетеси: “... Все шукатиму зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. Недарма, з легкої руки біографа М. Олійника, її називають ще Дочкою Прометея.
Тому, із захоплення творчістю великої Українки та з ініціативи гаранта ОП “Освітні, педагогічні науки” проф. Олесі Смолінської, був задуманий і втілений дидактичний проєкт у рамках вивчення дисципліни “Сучасні технології викладання”. Його завданням було поєднати засвоєння специфіки праці викладача в онлайн-режимі зі змістом творчості Лесі Українки.
Студенти-магістранти самостійно придумали формат відеопрезентації, поєднали його з інструктажем учасників (вірші слід було вибрати згідно зі своїм внутрішнім покликом та декламувати з пам’яті) та, врешті, змонтували відео. Інтеграція викладачів та студентів у єдиній праці, поєднання досвіду та завзяття сприяли тому, що магістранти денної форми навчання — учасники проєкту (не всі потрапили на екран, оскільки виконували й технічну роботу, а також підтримували комунікації) — набули цінного завершеного цілісного досвіду створення лекційного (монологічного) тексту.
Так, натхненні Лесею Українкою, її закоханими у весну і різнобарвне життя віршами, магістранти ОП “Освітні, педагогічні науки” та їх викладачі інтегрували освітній результат, сучасний формат і художньо-естетичну форму.
Відео можна переглянути тут: https://www.youtube.com/watch?v=QVnNF7OY5pA
На завершення — слово Лесі Українці!
Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
(1890 р.)

 Допис підготувала старший викладач кафедри філософії та педагогіки Тетяна Купчак